Не хвалився сад опалим цвітом,
Сумував, що зникла десь краса...
Та не знав, що наближалось літо,
І несло з собою чудеса.
Там, на місці цвіту поміж віття,
Дозрівали бажані плоди
І чудові фрукти соковиті,
Нахиляли гілку до води.
Сад спостерігав оту картину,
Як земля торкнулася гілок,
Й дарував він яблука дитині,
Що прибігла нишком у садок.
З радістю дерева шепотіли:
Ми потрібні! О, щаслива мить!
Й виростало щастя, ніби крила,
І здавалось: ввись воно злетить!
Та минули дні рясного плоду,
В клунях урожай розкішний весь...
Принесли дощі сльоту й негоду,
Спека та тепло поділись десь...
Знову шелестів садочок листям,
Тільки не смарагдом - золотим...
І на постарілих вмить обійстях,
Час від часу вверх здіймався дим...
.........………………………........................
Ти побачив тут життя картину?
Коли ні - пильніше придивись.
Щоб зустріти з радістю хвилину,
Як душа сягне від тіла ввись.
~ДЛВ~
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
На российских кладбищах - Людмила Солма Это очень старое мое стихосозерцательное размышление и вспомнила я о нем лишь потому, что прочла сегодня следующие слова петербуржца Александра Григорьевича Ракова:
"Суть несчастья — в нищете не только материальной, но и духовной. Для нас, не умеющих распорядиться наследием отцов и сокровищами великой культуры, эта нищета грозит одичанием..."
